Останнім часом з’являється дедалі більше ознак наростання кризи в банківській системі України. Зокрема, все більше банків відмовляються повертати депозити вкладникам. Та, хоч як дивно, наразі не видно, щоб відповідальний за стабільність сектору НБУ якось реагував на ситуацію.

Більшість банкірів, із якими намагався поспілкуватися Тиждень про проблеми галузі, категорично відмовлялися коментувати ситуацію під власним ім’ям, зізнаючись, що побоюються санкцій для своєї фінустанови з боку влади. Натомість погодився на відверту розмову Олександр Сугоняко, президент Асоціації українських банків (АУБ). Навесні 2012 року після гострої критики ним політики тодішнього голови НБУ Сергія Арбузова чимало великих фінустанов вийшло з АУБ, проте це не змусило пана Сугоняка відмовитися від оцінки реальної ситуації в банківській сфері та негативного впливу на неї політики керівництва НБУ.

У. Т.: Тиждень має інформацію про те, що як мінімум у десяти банків є проблеми з поверненням вкладів населенню. З чим ми маємо справу? Йдеться про окремі проблемні фінустанови, які завжди існують, чи це вияв системної кризи?

– Хворі банки, які не можуть обслуговувати свої зобов’язання перед вкладниками, – це наразі, наскільки мені відомо, «Даніель» та Західінкомбанк. Там депозити не виплачуються навіть за наявності судового рішення. Експерти називають різні цифри: хто 10, хто 20 проблемних фінустанов. На жаль, немає прозорої інформації та чіткої позиції НБУ з цього приводу. Перед нами лише видима верхівка айсберга.  

Проблемні банки мають виводитися з ринку. Але НБУ займає вичікувальну позицію, Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (ФГВФО) також не включається в роботу. Їхня бездіяльність триває весь посткризовий період (після 2008 року). Це небезпечно, оскільки в результаті наявні проблеми не лікуються, а заганяються в хронічний стан, інтоксикують здорову частину банківської системи. Адже одному з цих «нездорових» банків завтра «здоровий» дасть позику, а той повернути її не зможе. У результаті фінустанова, у якій справи наразі йдуть нормально, також перетвориться на проблемну. Її, своєю чергою, прокредитує хтось інший, і буде запущена ланцюгова реакція.

Усі банкіри, які працюють бодай 10 років, зокрема й співробітники НБУ, добре знають, що системно небезпечною є наявність потенційних банків-банкрутів. Вони мають або пройти процедуру санації, або піти з ринку незалежно від того, хто за ними стоїть. З досвіду ми знаємо, що проблеми маленьких фінустанов часто стають великою проблемою для всієї системи, оскільки ставлять під сумнів основоположний принцип її діяльності – довіру. На жаль, з боку регулятора спостерігається дефіцит системного підходу, зокрема й щодо відновлення проблемних сегментів банківської галузі. Понад те, його дії (або бездіяльність) ставали причиною мікрокризових явищ. Згадаймо кризу ліквідності в жовтні 2011-го, коли ставки міжбанківського кредитування сягали 40%, що змушувало банки залучати наддорогі ресурси в умовах фактично нульової інфляції. Це призвело до накопичення дорогих пасивів, незапланованих збитків. У гонитві за міфічною курсовою стабільністю в останні роки ми фактично втратили адекватне потребам реального сектору економіки функціонування національного грошового ринку.

У. Т.: Зараз ліквідність у галузі нормальна, ставки на міжбанку низькі. Це означає, що на сьогодні галузь загалом не має проблем?  

– Сам по собі показник ліквідності ще не означає відсутності проблем. Ключовий момент – як і де ця ліквідність працює. Якщо вільні кошти банків надходять у реальний сектор економіки за низькими відсотковими ставками, тоді в нас справді немає проблем. Але цього, на жаль, не відбувається.

Сьогоднішні відсотки за кредитами – зашморг на шиї національного товаровиробника. У таких умовах ліквідність банків – це фактично євангельська притча про талан, закопаний у землю.

У. Т.: Якщо загалом у галузі ситуація з ліквідністю нормальна, але низка банків мають проблеми, то це свідчить про те, що їм не дають кредитів на міжбанку. Отже, самі банкіри знають про проблеми цих фінустанов?

– Так, звичайно. А який сенс їм давати позики? Водночас були такі, хто про це не знав і кредитував, про що тепер шкодує.  

У.Т.: Чому Нацбанк не реагує?

– У НБУ знають про це. Люди, які не можуть повернути свої депозити, звертаються до нього, уже навіть є судові позови до Нацбанку про те, що він не реагує. Усе це призводить до того, що вкладники у своїх листах до нашої Асоціації називають державні установи співучасниками шахрайських схем.

У. Т.: Можливо, одна з причин, чому НБУ заплющує очі на негаразди окремих банків, полягає в тому, що у зв’язку з проблемами із державними фінансами влада не хоче витрачати гроші ФГВФО на повернення депозитів?

– Ні, з фондом ситуація дещо інша. Під час кризи 2008-го на виплату депозитів лише збанкрутілого Укрпромбанку могли піти всі гроші ФГВФО. Як бачите, він працює досі й на сьогодні акумулював близько 5 млрд грн, хоча це мізерна сума порівняно із сотнями мільярдів на депозитах української банківської системи. Щодо двох зазначених проблемних банків, то йдеться про півмільярда гривень депозитів. Це не є небезпекою. Значно загрозливіша ситуація, коли люди збираються біля НБУ щотижня й показують усій країні, до чого все йде. Це може спричинити паніку, якої не можна допускати за жодних обставин.

Відповідно до закону ФГВФО може отримувати кредити від НБУ на погашення необхідних сум. Масштаб виплат не призведе до серйозних інфляційних наслідків. Водночас такий інструмент дасть можливість уникнути панічних настроїв та збереже довіру вкладників до банківської системи загалом. Від початку року обсяг депозитів фізичних осіб зріс майже на 16% – до 425 млрд грн. І це в умовах нульової інфляції, спаду виробництва. Довіра суспільства до банківської системи має цілком реальний еквівалент – він дорівнює річному бюджету країни! Невже ця довіра не заслуговує на підтримку держави на рівні 1–2 млрд грн? Натомість що ми маємо? Фактичну бездіяльність чиновників.

У. Т.: Але який тоді мотив у НБУ не реагувати на ситуацію?

– Це застаріла хвороба реагувати на наслідки, а не на причини. І то вади управління не тільки НБУ, а й багатьох інших інституцій. На жаль, у практиці державного менеджменту було мало випадків вдалого превентивного реагування на кризу. Можна згадати кризу 1998 року як приклад справді ефективного вирішення проблеми, знайденого і державними установами,
і учасниками ринку. Тоді нам, на відміну від Росії, вдалося уникнути державного дефолту та руйнації банківської системи.

А ось у 2008-му НБУ не зреагував на наші застереження (АУБ попереджала про початок кризи ще у квітні 2008-го) й фактично «проспав» початок світової кризи. Кажуть, що остання глобальна криза почалася з неповернутого іпотечного кредиту в містечку Стоктон, штат Каліфорнія. Україна має не проспати свій Стоктон.

У. Т.: У нас є інформація, що хтось впливовий повинен мати інтерес у тих банках, які не повертають депозити?

– Справжні зміни в Україні розпочнуться, коли ми перестанемо мислити категоріями «інтересів», «впливів». А для цього суспільство має стати контролером влади. Тільки тоді рішення прийматимуться в інтересах вкладників, а не певних осіб.

У. Т.: Можливо, НБУ зумисне заплющує очі на те, що частина банків скочується в прірву, щоб потім потрібні люди могли придбати їх за безцінь?

– Ця версія не проходить. Якщо ситуація в банку погіршується, ціна на нього падає. Водночас він має зобов’язання перед клієнтами і повинен їх виконувати. ФГВФО покриє не всі зобов’язання такої фінустанови. І структура, яка потім прийде в той банк, буде змушена покривати додаткові суми зі своєї кишені. Що в гіршу ситуацію заганяється банк, то більше потім коштів має витратити новий власник на його рекапіталізацію та оздоровлення. Та з активами там ситуація не найкраща. Сьогодні наша банківська система в такому стані, що навіть великі фінустанови, банки із західними інвестиціями готові продатися й продаються за мінімальною ціною. Тому що не бачать перспективи.

У. Т.: Є інформація про можливий продаж західними фінансовими групами своїх українських «дочок». Зокрема, UniСredit начебто готовий позбутися Укрсоцбанку, а Raiffeisen Bank – «Авалю». У чому саме вони не бачать перспективи: у розвитку української економіки, банківського сектору, чи в них свої проблеми, європейські, чи, може, не йде робота з теперішньою владою в Україні?

– Країна начебто прагне інтеграції до ЄС, а в цей час реальні представники європейського бізнесу в Україні йдуть із країни. Це означає, що декларації влади і реалії її економічної політики – зовсім різні речі. 2010 року було розроблено програму економічного розвитку, яка передбачала, що до 2020-го Україна має увійти до Великої двадцятки розвинених країн (G20). Багато її положень заслуговують на підтримку. Але там ішлося про реформи, інвестиції, збільшення експорту, а реальні здобутки на сьогодні – стабільний обмінний курс та низька інфляція. Але і курс, і показник інфляції – то лише інструменти для досягнення стратегічних цілей, як-от зростання добробуту суспільства, підвищення стандартів життя, розвиток економіки. У нас же інструменти стали самоціллю, річчю в собі. Оце суть державної економічної політики. Як наслідок – зупинка економічного зростання. Водночас головна причина виходу іноземних банків з українського ринку була закладена ще в 2005–2008 роках, коли національний ринок капіталу був бездумно відкритий для безконтрольного доступу іноземних фінансових структур. Ми не висували жодних умов, не визначали пріоритетів. Фактично віддали свій ринок на відкуп іноземцям. А вони й не збиралися кредитувати наше літакобудування, космічну галузь, інноваційні технології. Усе, що ми отримали, – валютна іпотека, споживче й автомобільне кредитування. Саме тому ці банки сьогодні й втратили стратегічні напрями роботи в Україні. Нові пріоритети не сформульовані, старі технології відпрацьовані. Фінансовий цикл закінчився. Заробляти гроші на різниці ставок між депозитами в Європі та кредитами в Україні більше не вдається. Нинішні умови кредитування реального сектору економіки для іноземних банків явно не підходять. На щастя чи на жаль, закордонні інвестори не можуть заплющувати очі на ті ризики, до яких ми вже звикли. Але вже сьогодні необхідно працювати, щоб завтра частка іноземних банків у структурі банківської системи України відновилась, але на нових стратегічних засадах, сформульованих в інтересах українського суспільства.   

У. Т.: Якщо європейські банки і далі виходитимуть із ринку, то хто може бути покупцем їхніх «дочок» в Україні?

– З погляду економічних інтересів придбання будь-яких активів у банківській галузі України на сьогодні є стратегічною дурницею. У перспективі років на п’ять немає впевненості, що, купивши якийсь банк, ви матимете хоч якийсь зиск. Якщо Анґела Меркель казала, що криза в Європі триватиме 10 років, то для України цей термін виявиться ще довшим.

А що ж буде з фінустановами, які залишаються? У них один вихід – кардинально зменшувати витрати, зокрема й процентні. А в нас за останні два роки темп приросту процентних витрат перевищує темп приросту процентних доходів через високі відсоткові ставки за депозитами. Питання відсоткових ставок найважливіше для галузі, яке слід вирішити протягом найближчих місяців. Але для цього в НБУ мають побачити проблему й визнати, що вона є наслідком дій Нацбанку в 2011–2012-му. Це проблема не тільки регулятора, а й уряду та комерційних банків. Якщо ми її не подолаємо зараз, наступного року будуть дуже серйозні наслідки.

Чи може банківська система вийти з цієї ситуації? Звичайно, може, але за однієї умови: економіка почне працювати краще й краще. Адже банківська система має заходити в точки зростання економіки, кредитувати її і розвиватися разом із нею. Інакше проблеми лише поглиблюватимуться.

У. Т.: Яке становище російських банків в Україні, що крім економічної місії тут виконують ще й політичну?

– Загалом у них такі самі проблеми. Щоправда, вони менше кредитували населення у валюті, ніж західні банки. Це допомогло їм легше пережити кризу. Водночас вони переважно державні, тож мають відповідне підживлення через російські материнські структури. Утім, справді, окрім економічної місії вони виконують в Україні ще й політичну. А маючи політичну місію, вже не надто переймаються витратами і за рахунок нафтодоларів можуть реалізовувати будь-яку стратегію. Російські фінустанови можуть свідомо йти на збитки, чого не дозволять собі європейські, які прийшли сюди по прибуток, а не займатися політикою. Однак залежність від політичних рішень робить їхню економічну стратегію непередбачуваною.

У. Т.: Чи можна говорити про те, що НБУ вдасться контролювати ситуацію в перспективі одного-двох років?

– Є графік експоненти, його перша і друга частини. Перша – це коли по осі абсцис ми робимо суттєві зрушення, а по осі ординат воно незначне. Потім настає критична точка – і тоді незначне зрушення по осі абсцис призводить до величезного зрушення по осі ординат. Коли проходить ця критична точка, тоді вже ніхто керувати не зможе, тобто будь-яке маленьке негативне зрушення в тому чи іншому місці, ймовірно, спричинить наслідки, які дуже важко передбачити.

У. Т.: Наскільки близько банківська система підійшла до критичної точки, коли керувати ситуацією вже ніхто не зможе?

– На мою думку, ми вже працюємо в зоні цієї критичної точки. Які ознаки? Передусім зміни диференціалу, похідної.

У бюджеті коштів немає. Соціальні виплати (пенсії, зарплати бюджетникам, допомога з безробіття) затримуються. Прем’єр звинувачує місцеву владу в браку коштів і заявляє, що банки кредитують проїдання. Водночас заборгованість уряду за ОВДП перед фінустановами з 2008 року зросла в 5,2 раза, а перед НБУ – в 15 разів, натомість кредитна заборгованість усієї економіки перед банками – лише на 9%. Тобто замість того, щоб кредитувати економіку, останні змушені кредитувати урядові видатки. Лунають заяви про те, що до нового року мають знизитися відсоткові кредитні ставки до 14%. Але як це можливо забезпечити за нинішніх високих депозитних ставок? Тому я вважаю, що ми дуже близько підійшли до критичної точки й перебуваємо в зоні надвисокої нестабільності. 

Джерело: tyzhden.ua